![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
biber551Нажаль ссилку надати не можу, бо чат акритий.
////
Зловив себе на думці, що ми сприймаємо нашу перемогу як щось дуже очевидне та закономірне. Так, саме "ми" - військові у тому числі.
Здається, на третій день війни сослуживець ошарашив мене інсайтом - "ти уяви, тепер у нас буде свій День Перемоги". З одного боку, це прозвучало трохи зухвало, з іншого - занадто природньо, щоб сперечатись з цим. З того часу я не ставив під сумнів це твердження. Крамола - не вірити у нашу перемогу. Я знаю, що те, що я зараз пишу - максимально непопулярна думка. Але це спроба відповісти чесно на питання: чи переможемо ми?
Ми перейшли з глухої оборони в активний наступ. Нас повністю підтримують західні партнери: військова техніка, розвідувальна інформація, фінансова допомога і т.д. Масштаб сил оборони не був таким з 1991 року, мабуть. Нові бригади навчаються закордоном. Мобілізація не покриває потреби бригад та батальйонів. Волонтери продовжують підтримувати військо. Збори йдуть гірше: тривають довше, а деколи не закриваються зовсім. Стратегія ракетного терору сіє не паніку, а байдужість. Мирне населення втомилось від війни. Та й взагалі, не можна бути весь час на негативі. Треба піклуватись про себе, армія якось розбереться. Ми перемагаємо, так на телемарафоні сказали.
Копав глибоко, і попав у нерв. Нам продали перемогу, та всі забули про ціну. І під ціною я маю на увазі не лише втрачені життя, які помалу стають сухими цифрами. Ціна перемоги - спільна праця усіх.
Найбільш за все я не хочу, щоб 24.02 коли-небудь повторилось. Проте, я віддав би усе за друге 25.02. Загальний настрій єдності, який відчувався у мозку кісток без впливу інфополя. Коли ти дивишся людині у вічі, і розумієш: "це свій". Час ідеї настав тоді, і ця ідея була всюди. Відчуття, що кожен незнайомець - твоя рідна душа. В подальшому таке я проживав лише при візиті у деокупований Херсон.
Чому я готовий віддати все за цей настрій? Якби він тримався у нас постійно, то Україна була б наддержавою. Без перебільшень.
Мабуть, у цьому наш парадокс - маючи надприродні здібності до самоорганізації в часи кризи, ми максимально байдужі один до одного у часи спокою. Щоправда, до спражнього спокою нам ой як далеко. Не уявляю, що зможе подарувати усім такий потужний запал знову.
Армія втомилась, але стоїть. І буде стояти до кінця. І вистоїть, бо інакше не можна. Шкода, що не всі це розуміють. Не розуміють, що без міцного та надійного тилу неможливо рухатись вперед. Тил - це мільйони людей за нашими спинами, які мають розкіш не бачити війну ніде, окрім як на екранах.
Бажаючи зберегти мораль суспільства, тим самим ми її саботували. Деколи хочеться схопити "втомленого" цивільного за вуха, і кричати прямо в обличчя: "Почни щось робити!"
Без залученості усіх ми не виграємо. Поки кожен не усвідомить, що він або вона відповідальна за фінал війни - ми не виграємо.
Не розслабляйтесь. Не надійтесь, що війна пройде сама собою.
Хто б що не казав, та нас чекає дуже довгий шлях до перемоги.
//// Від себе скажу. Я тільки повернувся з відпустки. І почуття такі ж самі. З другого боку, я дуже вдячна дочці за те яку заботу мені подарувала, вдячен нашім жінкам в шпиталі де лікувався. А от чоловіки... Відчуття що на тебе смотрять як на гладиатора ловив дуже часто. Відчуття що ми замінили більшості футбол та бокс. Що по тобі скользять поглядом, з робленою посмішкою за якою суміш "не дай Боже щоб я" і "тупий невдаха". Не всі. Але таких все більше. І в принципі мені то пофіг, мене ніколи не турбувало хто як про мене думає, але ми ще не виграли цю війну, ба навіть ми ще не виграємо її, і я не знаю чи ми можемо виграти з таким настроєм тилу. Вибачте але кажу як воно є.
А в іншому, я відпочив, я знову в строю, і все буде Україна!
////
Зловив себе на думці, що ми сприймаємо нашу перемогу як щось дуже очевидне та закономірне. Так, саме "ми" - військові у тому числі.
Здається, на третій день війни сослуживець ошарашив мене інсайтом - "ти уяви, тепер у нас буде свій День Перемоги". З одного боку, це прозвучало трохи зухвало, з іншого - занадто природньо, щоб сперечатись з цим. З того часу я не ставив під сумнів це твердження. Крамола - не вірити у нашу перемогу. Я знаю, що те, що я зараз пишу - максимально непопулярна думка. Але це спроба відповісти чесно на питання: чи переможемо ми?
Ми перейшли з глухої оборони в активний наступ. Нас повністю підтримують західні партнери: військова техніка, розвідувальна інформація, фінансова допомога і т.д. Масштаб сил оборони не був таким з 1991 року, мабуть. Нові бригади навчаються закордоном. Мобілізація не покриває потреби бригад та батальйонів. Волонтери продовжують підтримувати військо. Збори йдуть гірше: тривають довше, а деколи не закриваються зовсім. Стратегія ракетного терору сіє не паніку, а байдужість. Мирне населення втомилось від війни. Та й взагалі, не можна бути весь час на негативі. Треба піклуватись про себе, армія якось розбереться. Ми перемагаємо, так на телемарафоні сказали.
Копав глибоко, і попав у нерв. Нам продали перемогу, та всі забули про ціну. І під ціною я маю на увазі не лише втрачені життя, які помалу стають сухими цифрами. Ціна перемоги - спільна праця усіх.
Найбільш за все я не хочу, щоб 24.02 коли-небудь повторилось. Проте, я віддав би усе за друге 25.02. Загальний настрій єдності, який відчувався у мозку кісток без впливу інфополя. Коли ти дивишся людині у вічі, і розумієш: "це свій". Час ідеї настав тоді, і ця ідея була всюди. Відчуття, що кожен незнайомець - твоя рідна душа. В подальшому таке я проживав лише при візиті у деокупований Херсон.
Чому я готовий віддати все за цей настрій? Якби він тримався у нас постійно, то Україна була б наддержавою. Без перебільшень.
Мабуть, у цьому наш парадокс - маючи надприродні здібності до самоорганізації в часи кризи, ми максимально байдужі один до одного у часи спокою. Щоправда, до спражнього спокою нам ой як далеко. Не уявляю, що зможе подарувати усім такий потужний запал знову.
Армія втомилась, але стоїть. І буде стояти до кінця. І вистоїть, бо інакше не можна. Шкода, що не всі це розуміють. Не розуміють, що без міцного та надійного тилу неможливо рухатись вперед. Тил - це мільйони людей за нашими спинами, які мають розкіш не бачити війну ніде, окрім як на екранах.
Бажаючи зберегти мораль суспільства, тим самим ми її саботували. Деколи хочеться схопити "втомленого" цивільного за вуха, і кричати прямо в обличчя: "Почни щось робити!"
Без залученості усіх ми не виграємо. Поки кожен не усвідомить, що він або вона відповідальна за фінал війни - ми не виграємо.
Не розслабляйтесь. Не надійтесь, що війна пройде сама собою.
Хто б що не казав, та нас чекає дуже довгий шлях до перемоги.
//// Від себе скажу. Я тільки повернувся з відпустки. І почуття такі ж самі. З другого боку, я дуже вдячна дочці за те яку заботу мені подарувала, вдячен нашім жінкам в шпиталі де лікувався. А от чоловіки... Відчуття що на тебе смотрять як на гладиатора ловив дуже часто. Відчуття що ми замінили більшості футбол та бокс. Що по тобі скользять поглядом, з робленою посмішкою за якою суміш "не дай Боже щоб я" і "тупий невдаха". Не всі. Але таких все більше. І в принципі мені то пофіг, мене ніколи не турбувало хто як про мене думає, але ми ще не виграли цю війну, ба навіть ми ще не виграємо її, і я не знаю чи ми можемо виграти з таким настроєм тилу. Вибачте але кажу як воно є.
А в іншому, я відпочив, я знову в строю, і все буде Україна!
no subject
Date: 2023-06-26 03:09 pm (UTC)этим людям главное, чтобы с потолка не капало... недавно попросили бабушке установить приставку Т2, товарищ моего сотрудника счя где-то мелитопольском направлении... уже полгода по окопам... я говорю почему нет поможем же... прихожу... бабушка год была в польше... выехала под бомбёжками... вернулась, кабельное обрезано... я всё поставил... в эфире только украинская речь... бабушку сидела смотрела и говорит: жаль что нет ничего на русском языке... надо мириться с россией... срочно... ну ладно ей уже столько лет, что её не исправишь... но тут куча случаев, когда люди уехавшие в феврале марте 2022 и сдавшие технику в ремонт приходят и качают права... почему вы за год не сделали ремонт?.. я говорю региональный склад в моськве... вы должны понять... оин скандалят и даже пытаются вызвать полицию... молодые люди... 25-35 лет... им пох на войну... они животные и живут животными смыслами...
армия воюет не за меня, не за бибера, ни за дебилов малолетних... Армия пытает спасти будущее Украины...
будет победа или нет - не знаю, да это и не важно... важно, чтобы Украина досталась тем украинцам которые её будут достойны... важно, чтобы не просрали шансы как всегда...
no subject
Date: 2023-06-26 06:34 pm (UTC)Ты пойми я то не вижу что там в тылу делается, а вот съездил в отпуск и прифигел