biber551

Нажаль ссилку надати не можу, бо чат акритий.
////
Зловив себе на думці, що ми сприймаємо нашу перемогу як щось дуже очевидне та закономірне. Так, саме "ми" - військові у тому числі.
Здається, на третій день війни сослуживець ошарашив мене інсайтом - "ти уяви, тепер у нас буде свій День Перемоги". З одного боку, це прозвучало трохи зухвало, з іншого - занадто природньо, щоб сперечатись з цим. З того часу я не ставив під сумнів це твердження. Крамола - не вірити у нашу перемогу. Я знаю, що те, що я зараз пишу - максимально непопулярна думка. Але це спроба відповісти чесно на питання: чи переможемо ми?
Ми перейшли з глухої оборони в активний наступ. Нас повністю підтримують західні партнери: військова техніка, розвідувальна інформація, фінансова допомога і т.д. Масштаб сил оборони не був таким з 1991 року, мабуть. Нові бригади навчаються закордоном. Мобілізація не покриває потреби бригад та батальйонів. Волонтери продовжують підтримувати військо. Збори йдуть гірше: тривають довше, а деколи не закриваються зовсім. Стратегія ракетного терору сіє не паніку, а байдужість. Мирне населення втомилось від війни. Та й взагалі, не можна бути весь час на негативі. Треба піклуватись про себе, армія якось розбереться. Ми перемагаємо, так на телемарафоні сказали.
Копав глибоко, і попав у нерв. Нам продали перемогу, та всі забули про ціну. І під ціною я маю на увазі не лише втрачені життя, які помалу стають сухими цифрами. Ціна перемоги - спільна праця усіх.
Найбільш за все я не хочу, щоб 24.02 коли-небудь повторилось. Проте, я віддав би усе за друге 25.02. Загальний настрій єдності, який відчувався у мозку кісток без впливу інфополя. Коли ти дивишся людині у вічі, і розумієш: "це свій". Час ідеї настав тоді, і ця ідея була всюди. Відчуття, що кожен незнайомець - твоя рідна душа. В подальшому таке я проживав лише при візиті у деокупований Херсон.
Чому я готовий віддати все за цей настрій? Якби він тримався у нас постійно, то Україна була б наддержавою. Без перебільшень.
Мабуть, у цьому наш парадокс - маючи надприродні здібності до самоорганізації в часи кризи, ми максимально байдужі один до одного у часи спокою. Щоправда, до спражнього спокою нам ой як далеко. Не уявляю, що зможе подарувати усім такий потужний запал знову.
Армія втомилась, але стоїть. І буде стояти до кінця. І вистоїть, бо інакше не можна. Шкода, що не всі це розуміють. Не розуміють, що без міцного та надійного тилу неможливо рухатись вперед. Тил - це мільйони людей за нашими спинами, які мають розкіш не бачити війну ніде, окрім як на екранах.
Бажаючи зберегти мораль суспільства, тим самим ми її саботували. Деколи хочеться схопити "втомленого" цивільного за вуха, і кричати прямо в обличчя: "Почни щось робити!"
Без залученості усіх ми не виграємо. Поки кожен не усвідомить, що він або вона відповідальна за фінал війни - ми не виграємо.
Не розслабляйтесь. Не надійтесь, що війна пройде сама собою.
Хто б що не казав, та нас чекає дуже довгий шлях до перемоги.

//// Від себе скажу. Я тільки повернувся з відпустки. І почуття такі ж самі. З другого боку, я дуже вдячна дочці за те яку заботу мені подарувала, вдячен нашім жінкам в шпиталі де лікувався. А от чоловіки... Відчуття що на тебе смотрять як на гладиатора ловив дуже часто. Відчуття що ми замінили більшості футбол та бокс. Що по тобі скользять поглядом, з робленою посмішкою за якою суміш "не дай Боже щоб я" і "тупий невдаха". Не всі. Але таких все більше. І в принципі мені то пофіг, мене ніколи не турбувало хто як про мене думає, але ми ще не виграли цю війну, ба навіть ми ще не виграємо її, і я не знаю чи ми можемо виграти з таким настроєм тилу. Вибачте але кажу як воно є.
А в іншому, я відпочив, я знову в строю, і все буде Україна!