biber551

Повсякденність виснажує. Виснажує навіть стійких. Дрібні негоди, маленький негоди, великі негоди здатні заполонити весь сенс існування. Здатні розчинити тебе в собі і тоді здається що все життя і є ці самі негоди. Великі, маленькі і дрібні. Так втрачаєш себе, втрачаєш сенс, стаєш людиною повсякдення. Слабою і вразливою. Без мети і з повсякденними заботами. Але якщо ти колись жив іншим життям, навіть в найтяжчий момент ницісті живе вогник, вогник відчуття, вогник спрагненгя, спрагнення життя. Повноцінного життя. Треба тільки пригадати що воно було, що воно є поряд. І ти зачіпаєш друзей, тих хто знали тебе іншим, щоб в їх очах побачити відзеркалення тебе, тебе того якого ти вже сам почав забувати. І схопившись за це хапаєшся за те, що колись зробив геніальний митець, взявший безформенну глибу буття і точними ударами, відсікши все зайве повсякденності, явив красу і суть цього світу. І ти раптом посміхаєшся, посміхаєшся відчувши в собі силу жити, йти до мети, бачити і відчувати красу, любити і давати любов,пізнавати свій путь. І йти по ньому.
Я знову я. Я знову живий. Дякую всім.