![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Чому угода про українські ресурси для адміністрації Трампа тепер є політичною необхідністю?
💬 Я знаю, що на каналі доволі багато активних американців, які підтримують та допомагають Україні, і не маю наміру зачепити їх патріотичні відчуття, але нація (як конструкт) несе відповідальність за власну політичну владу (навіть якщо голосували за щось інше): як московити несуть відповідальність за путіна, ми за своїх, так і американці за Трампа.
➡️ Те, що зараз робить адміністрація Трампа, в народі називається рекетом.
«Договір» — це коли враховані та ПРОПИСАНІ (не на словах обіцяні) інтереси обох сторін. Я не проти партнерства, концесій та різного роду спільної діяльності, але я проти того, що і як відбувається зараз. Трамп буде дотискати умовно короткострокові бенефіти для американських корпорацій (не американців), але скажу коротко: національна пам’ять набагато довша за дію будь-якого договору.
Тепер коротко по питаннях:
❓ Звідки 500 млрд?
Я довго думав над цим питанням. Особливо якщо спробувати порахувати цю підтримку через різні методи, де результат буде від 90 до 120 млрд, і де мінімум 1/3 коштів взагалі не покидала США (були вкладені у місцеві виробництва). Єдина відповідь — Трамп ще враховує корпоративні втрати: 300-350 млрд збитків, які, за різними оцінками, американський бізнес нібито зазнав при виході з ринку московії. Тобто Трамп покладає всі витрати, персональні рішення компаній та дії минулої адміністрації на Україну. Абсолютно за все. Або просто хоче «збити» побільше.
❓ Чому американці так хочуть цей договір?
Адміністрація Трампа сподівалась швидким тиском і своєю вагою зробити дві речі:
▶️ 1) Натиснути на московію, щоб отримати від неї «щось». Типу «дивіться, зараз з Україною підпишемо та як…». Москва ж в Ер-Ріяді почала гратись у цю торгову гру: запропонувала нафту, доступ до Арктики, зараз різні інсайди щодо доступу до копалин на окупованих територіях.
▶️ 2) Переговорами в Ер-Ріяді та зливами у ЗМІ (чого наобіцяла москва для США) Вашингтон намагався налякати Київ, щоб ми запропонували більше і максимально оперативно підписали недопустимий варіант договору, який привіз Бессент.
Договір, який виходив далеко за рамки «партнерства та розробки ресурсів». План Білого Дому був наступний: за день Київ підписує, а Венс зі світової трибуни у Мюнхені, коли прикуті тисячі камер, оголошує для американців «перемогу».
⏩ Київ відмовляє. У Білому Домі — шок, бо це стає для політики Трампа вкрай небезпечним прецедентом, який може зруйнувати його позиціювання, іміджа успішного гопника, яким він сподівався протискати договори з іншими країнами у схожій манері.
Як зараз будується переговорна стратегія США: йде «наїзд» від неадекватів Трампа/Венса/Маска, потім більш адекватні та структуровані Рубіо та Волц намагаються цей хаос перетворити на «щось корисне». Так продавили Панаму, так продавлюють Канаду, Мексику та Данію. А тут Україна, яка у найгіршому з усіх країн положенні справ, здатна сказати «Ні».
➡️ Ось саме прецедент «НІ» для політики наїздів Трампа є смертельним. Річ у тім, що чим довше США вимушені такими методами на когось тиснути, тим більше супутніх проблем (для самих США) від цього тиску виникає (критика, падіння рейтингів). Тому результати наїзду мають бути швидкими.
Коли «наїзд» швидко вдається, то інформаційний фокус зміщується і США уникають політичних наслідків від такої тактики діяльності (приклад Панама).
А ось коли одна країна каже «ні» та пручається, то це створює для Трампа ризики для всіх його чинних та наступних «наїздів». І якщо політика Трампа в стратегічному (довготривалому) плані це міжнародне самогубство для США, то якщо ще й масово почнуть казати «ні» (ефект доміно) країни-жертви, то це ще й відсутність тактичних успіхів в короткостроковій перспективі на що всі ці дії розраховані.
*Продовження (Частина друга 2/2)
Шантаж
➡️ Саме тому Трампу тепер так принципово підписати цей договір про ресурси України. Він не може залишити жити цей «український прецедент». І тому всі ці дні, поки я відходив від наркозу, розгорнулась американська політика справжнього шантажу та терору, де медіа (інсайдами) та окремі політики (заявами) виступали як інструмент тиску.
➡️ Так створюється стратегічна невизначеність, бо ми не знаємо насправді, як далеко можуть зайти США: можна казати, що Маск не відключить Starlink, бо дохід від України перевершує весь дохід з Європи, але що, якщо таки відключить? Можна не зважати на погрозу зупинити військову підтримку (платну частину), яку вкинули як інформацію-попередження через старі зв’язки USAID, а потім її спростували. А що, якщо це станеться? США цього тижня займалися тим, що кожна їхня дія (від резолюції ООН до G-7) будувалася на шантажі Києва: «дивіться, що буде далі, якщо», щоб шантажем домогтись того, чого «хоче Трамп».
💬 «Так», можна (і обережно треба) перевіряти межі тиску США. Інтуїтивно я відчуваю, що більшість погроз «порожні», так само роздуті, як «его» теперішньої адміністрації. Але якщо я помиляюсь — це сотні, тисячі додатково втрачених життів від недостатньої військової допомоги та ризик недотиснути московію до економічної кризи, що має виграти нам час інтегруватися в ЄС та спробувати покращити власне положення загалом.
➡️ Тому я не можу брати на себе відповідальність та казати, чи треба йти в «клінч» зі США та тягнути час, поки тиск ззовні та зсередини на адміністрацію Трампа посилиться до тієї межі, яка змусить США послаблювати тиск на Київ, чи ні.
Для цього мені потрібно знати реальні наші ресурси та відповідно здатність в часі витримати, а це знає обмежене коло людей. Помилка може коштувати занадто багато. Але треба дивитись, «Що робити?».
Що робити?
Оцінити наявні ресурси та ризики (як мінімум примітивний SWOT):
🛑Якщо наявні ресурси дозволяють нам протриматись від 3 до 6 місяців за умови найгірших сценаріїв зі США – це одна справа. Можна пробувати «клінчувати».
🛑Якщо ні (якщо дії США будуть максимальними), то єдина правильна стратегія — це зараз спробувати пом’якшити умови договору настільки, наскільки це реально, а паралельно цілеспрямовано набудувати з цим договором якнайбільше «правових колізій», навіть в межах нашого національного законодавства.
➡️ Правові колізії допоможуть майбутнім політичним циклам "красиво" денонсувати договір та спробувати відновити політичну, економічну та інші форми справедливості, але коли країна буде повноцінно інтегрована в ЄС, щоб на фоні спроби скасувати договір мати можливість пережити політичний конфлікт зі США, у разі виникнення такого.
У таких речах все просто: будь-яка національна пам’ять живе довше за будь-який паперовий договір.
А американцям треба усвідомити старе прислів'я «короля грає оточення ». Значення цього старого виразу США дізнаються не відразу, але доволі скоро, коли втратять складову віри та довіри від оточення, яке визнавало лідерство США і залишаться тільки вороги.
Resurgam ➰ Приєднуйся
💬 Я знаю, що на каналі доволі багато активних американців, які підтримують та допомагають Україні, і не маю наміру зачепити їх патріотичні відчуття, але нація (як конструкт) несе відповідальність за власну політичну владу (навіть якщо голосували за щось інше): як московити несуть відповідальність за путіна, ми за своїх, так і американці за Трампа.
➡️ Те, що зараз робить адміністрація Трампа, в народі називається рекетом.
«Договір» — це коли враховані та ПРОПИСАНІ (не на словах обіцяні) інтереси обох сторін. Я не проти партнерства, концесій та різного роду спільної діяльності, але я проти того, що і як відбувається зараз. Трамп буде дотискати умовно короткострокові бенефіти для американських корпорацій (не американців), але скажу коротко: національна пам’ять набагато довша за дію будь-якого договору.
Тепер коротко по питаннях:
❓ Звідки 500 млрд?
Я довго думав над цим питанням. Особливо якщо спробувати порахувати цю підтримку через різні методи, де результат буде від 90 до 120 млрд, і де мінімум 1/3 коштів взагалі не покидала США (були вкладені у місцеві виробництва). Єдина відповідь — Трамп ще враховує корпоративні втрати: 300-350 млрд збитків, які, за різними оцінками, американський бізнес нібито зазнав при виході з ринку московії. Тобто Трамп покладає всі витрати, персональні рішення компаній та дії минулої адміністрації на Україну. Абсолютно за все. Або просто хоче «збити» побільше.
❓ Чому американці так хочуть цей договір?
Адміністрація Трампа сподівалась швидким тиском і своєю вагою зробити дві речі:
▶️ 1) Натиснути на московію, щоб отримати від неї «щось». Типу «дивіться, зараз з Україною підпишемо та як…». Москва ж в Ер-Ріяді почала гратись у цю торгову гру: запропонувала нафту, доступ до Арктики, зараз різні інсайди щодо доступу до копалин на окупованих територіях.
▶️ 2) Переговорами в Ер-Ріяді та зливами у ЗМІ (чого наобіцяла москва для США) Вашингтон намагався налякати Київ, щоб ми запропонували більше і максимально оперативно підписали недопустимий варіант договору, який привіз Бессент.
Договір, який виходив далеко за рамки «партнерства та розробки ресурсів». План Білого Дому був наступний: за день Київ підписує, а Венс зі світової трибуни у Мюнхені, коли прикуті тисячі камер, оголошує для американців «перемогу».
⏩ Київ відмовляє. У Білому Домі — шок, бо це стає для політики Трампа вкрай небезпечним прецедентом, який може зруйнувати його позиціювання, іміджа успішного гопника, яким він сподівався протискати договори з іншими країнами у схожій манері.
Як зараз будується переговорна стратегія США: йде «наїзд» від неадекватів Трампа/Венса/Маска, потім більш адекватні та структуровані Рубіо та Волц намагаються цей хаос перетворити на «щось корисне». Так продавили Панаму, так продавлюють Канаду, Мексику та Данію. А тут Україна, яка у найгіршому з усіх країн положенні справ, здатна сказати «Ні».
➡️ Ось саме прецедент «НІ» для політики наїздів Трампа є смертельним. Річ у тім, що чим довше США вимушені такими методами на когось тиснути, тим більше супутніх проблем (для самих США) від цього тиску виникає (критика, падіння рейтингів). Тому результати наїзду мають бути швидкими.
Коли «наїзд» швидко вдається, то інформаційний фокус зміщується і США уникають політичних наслідків від такої тактики діяльності (приклад Панама).
А ось коли одна країна каже «ні» та пручається, то це створює для Трампа ризики для всіх його чинних та наступних «наїздів». І якщо політика Трампа в стратегічному (довготривалому) плані це міжнародне самогубство для США, то якщо ще й масово почнуть казати «ні» (ефект доміно) країни-жертви, то це ще й відсутність тактичних успіхів в короткостроковій перспективі на що всі ці дії розраховані.
*Продовження (Частина друга 2/2)
Шантаж
➡️ Саме тому Трампу тепер так принципово підписати цей договір про ресурси України. Він не може залишити жити цей «український прецедент». І тому всі ці дні, поки я відходив від наркозу, розгорнулась американська політика справжнього шантажу та терору, де медіа (інсайдами) та окремі політики (заявами) виступали як інструмент тиску.
➡️ Так створюється стратегічна невизначеність, бо ми не знаємо насправді, як далеко можуть зайти США: можна казати, що Маск не відключить Starlink, бо дохід від України перевершує весь дохід з Європи, але що, якщо таки відключить? Можна не зважати на погрозу зупинити військову підтримку (платну частину), яку вкинули як інформацію-попередження через старі зв’язки USAID, а потім її спростували. А що, якщо це станеться? США цього тижня займалися тим, що кожна їхня дія (від резолюції ООН до G-7) будувалася на шантажі Києва: «дивіться, що буде далі, якщо», щоб шантажем домогтись того, чого «хоче Трамп».
💬 «Так», можна (і обережно треба) перевіряти межі тиску США. Інтуїтивно я відчуваю, що більшість погроз «порожні», так само роздуті, як «его» теперішньої адміністрації. Але якщо я помиляюсь — це сотні, тисячі додатково втрачених життів від недостатньої військової допомоги та ризик недотиснути московію до економічної кризи, що має виграти нам час інтегруватися в ЄС та спробувати покращити власне положення загалом.
➡️ Тому я не можу брати на себе відповідальність та казати, чи треба йти в «клінч» зі США та тягнути час, поки тиск ззовні та зсередини на адміністрацію Трампа посилиться до тієї межі, яка змусить США послаблювати тиск на Київ, чи ні.
Для цього мені потрібно знати реальні наші ресурси та відповідно здатність в часі витримати, а це знає обмежене коло людей. Помилка може коштувати занадто багато. Але треба дивитись, «Що робити?».
Що робити?
Оцінити наявні ресурси та ризики (як мінімум примітивний SWOT):
🛑Якщо наявні ресурси дозволяють нам протриматись від 3 до 6 місяців за умови найгірших сценаріїв зі США – це одна справа. Можна пробувати «клінчувати».
🛑Якщо ні (якщо дії США будуть максимальними), то єдина правильна стратегія — це зараз спробувати пом’якшити умови договору настільки, наскільки це реально, а паралельно цілеспрямовано набудувати з цим договором якнайбільше «правових колізій», навіть в межах нашого національного законодавства.
➡️ Правові колізії допоможуть майбутнім політичним циклам "красиво" денонсувати договір та спробувати відновити політичну, економічну та інші форми справедливості, але коли країна буде повноцінно інтегрована в ЄС, щоб на фоні спроби скасувати договір мати можливість пережити політичний конфлікт зі США, у разі виникнення такого.
У таких речах все просто: будь-яка національна пам’ять живе довше за будь-який паперовий договір.
А американцям треба усвідомити старе прислів'я «короля грає оточення ». Значення цього старого виразу США дізнаються не відразу, але доволі скоро, коли втратять складову віри та довіри від оточення, яке визнавало лідерство США і залишаться тільки вороги.
Resurgam ➰ Приєднуйся
