biber551

Наші степи це велика житниця, але іноді буває засуха і тоді вони перетворюються в смерть. Смерть наступає навіть якщо ти невдало залишився в степу без води, бо коли засуха і роднічки щезають. Місцеві про це знають тому завжди мають запаси щоб пережити такий рік, знають де вода не зникає в найгіршу посуху.
Та це було похуй комунякам в 1947 році коли їм відключили продуктовий ленд ліз. І вони тупо вигребли все у селян щоб далі кормити заводчан які створювали нову зброю для війни проти Америки.
В наших краях є друга скарбниця, море. Нажаль коли посуха риба відходить далеко в море, і без човна її не добудеш.
Човни звісно у людей давно забрали, а які не забрали були на контролі. Але були артелі рибаків на великих фелюгах, шаландах і байдах.
Наш степ це древні гори що повністю розсипались і утворили рівнину, але на 25 метрів вище рівня моря. Тому берег в нас це обрив. Але річки промили в ньому балки, і от по цим балкам люди і виходять до моря. Бердянськ стоїть на тому що промила річка Берда, але далі є менші. От біля Петрової балки, що промила річка Кільтічія і базувалась артєль мого діда.
І туди почали сповзатись голодуючі люди в надії добути, або що дадуть рибу рибалки.
В кручах такі люди викопали нори в яких жили чекаючи коли повернуться з промислу рибалки, особливо багато було дітей сиріт, та мамок з немовлятами, мужики погинули і молодухи часто вагітніли невідомо від кого бо розуміли що більшого все одно не буде.
Був там і мій батько, при моєму діду. Бо в селі ди вони жили іжі вже не було і мамка залишилась стежити за хатою і... працювати в колгоспі де трохи кормили, а ще можна було вкрасти в свиней, начальство на це дивились крізь пальці.
Але звісно влада про все продумала, в балку послали відділення військ НКВД, яке контролювало щоб весь улов окрім долі рибаків, грузили на вантажівки і вивозили.
Та азовські рибалки ще тоді були не покірні барани, і вони добились що можуть мілку і несортову рибу віддавати голодуючим (сержант ти можеш нас розстрілять, але гарантую, завтра ти і твої солдати, будуть стоять по стойці смірно отам в ста метрах від берега в морі)
Так відрами прямо черпали з човнів і віддавали людям що її чекали. Як казав мій дід, ніколи вони так не раділи коли ловилась мілка риба і всяка несортова, типу єрщів і прочого.
Батько згадував як дід якось насипав в миску якоїсь зовсім юній виснаженій мамці тюльки, і вона одразу намагалась впихнути ту тюльку в рот грудничку. Дід її обматюкав швидко розварив на багатті тюльку в кашицю, в тряпочку і показав як кормити дітьонку.
Ми степняки досвідчені в виживанні. Головне щоб не було комуняк і імперії.
Звісно мій батько подружився з безпритульними ровесниками що там виживали. Дитинство завжди дитинство, і навіть серед смерті діти грали в бабки і навіть в футбол. І мріяли звісно... Вони ж живуть в найкращій країні світу, просто зараз важко бо була страшна війна...
І от в один ранок до Петрової балки приїхали три критих Студебеккера, з ними приїхали вчителі і лікарі, жінки, що повідомили що совєцька влада пам'ятає про своїх дітей, і що вони забирають всіх беспритульних сиріт і відвезуть в Запоріжжя в дитячий оздоровчий табір де вони будуть жити харчуватись і вчитись в школі, бо діти майбутнє.
Як казав мій батько, "я так радів за моїх друзей, і навіть трохи їм заздрив бо постійно був голодним, а рибу, потім не міг їсти все життя"
Пройшли роки. І от в 1956 році мій батько їхав в армію на поїзді, в Токмаку їм дозволили вийти з вагонів погуляти по перону. І раптом він впізнав в одному з залізничників свого берегового друга, тезку Кольку! Той його теж впізнав. Розговорились, батько почав розпитувати як було в лагері, і тоді той розповів...
Розповів що їх відвезли далеко в степ, ми степняки знаєм де не буде води в засуху, і зі сміхом викинули з вантажівок.
Вчителі і лікарки...
Розповів як вмирали інші діти, як йому повезло спіймати ящерку і випити її, потім ще одну. Як він один з усіх що був поряд доповз до залізничної колії, їв зерно що просипалось з вагонів і затрималось в ямках, облизував росу що утворювалась на рельсах. А потім його спіймав обходчик колій і приютив.

Так він і вижив.
А мій батько виріс вірним комуністом і прокляв мене що я був за незалежну Україну і проти комуняк. І оте все вважав перегибом що влаштував Брежнєв що завідував тоді Запорізькою областю.
І ще мій батько, потомок гордих азовських рибалок і приазовських степовиків, завжди дуже боявся і лебезив перед начальством.
І за це я особливо ненавиджу імперію що зламала мого батька.
Але іноді в мене відчуття що біль всього світу навалюється на мене і світло тухне...